Коли вона сідала в літак, її не покидало недобре відчуття. Вона ніяк не могла зрозуміти, чи це передчуття якогось нещастя, чи ця мулька від того, що вона про щось забула, як завжди, коли подорожувала.
На серці було неспокійно, каламутно, і вона збентежено озиралася по боках, хоч її погляд був спрямований всередину, де вона перебирала свій список можливих "забула": праску вимкнула, кіт у Марини, ключ взяла, паспорт щойно ж перевірили, є, що ще... таблетки взяла, мамі подзвонила... думки щоразу спортикалися і спинялися десь тут, губилися в лабіринті незрозумілого відчаю, що стискав серце тугими кільцями, затягував кільця із кожною хвилиною і кожним кроком всередину літака щосильніше, аж уже несила було терпіти - вона почала хапати повітря відкритим ротом, як рибина на березі, схопилася за крісло, загативши прохід тим, хто маленькими кроками захлодив позаду неї. Вона вже майже не чула, як на жінку позаду неї напирають ті, хто позаду неї, вона лише холодними пальцями з останніх сил стискала спинку крісла, намагаючсиь не впасти, хоча впасти і забутися було б непогано, бо кільця вже розтають в рожевому тумані, вона вся стає туманом, через який майже не чути нікого, лише поголос, луна, відзвук чужих переляканих голосів. А їй вже було не страшно, щойно вона усвідомила, що це смерть, її покинув страх і впали кільця і вона пірнула в туман, що простелився над плесом, перечуваючи втіху від доторку шовкової літеплої води.
На серці було неспокійно, каламутно, і вона збентежено озиралася по боках, хоч її погляд був спрямований всередину, де вона перебирала свій список можливих "забула": праску вимкнула, кіт у Марини, ключ взяла, паспорт щойно ж перевірили, є, що ще... таблетки взяла, мамі подзвонила... думки щоразу спортикалися і спинялися десь тут, губилися в лабіринті незрозумілого відчаю, що стискав серце тугими кільцями, затягував кільця із кожною хвилиною і кожним кроком всередину літака щосильніше, аж уже несила було терпіти - вона почала хапати повітря відкритим ротом, як рибина на березі, схопилася за крісло, загативши прохід тим, хто маленькими кроками захлодив позаду неї. Вона вже майже не чула, як на жінку позаду неї напирають ті, хто позаду неї, вона лише холодними пальцями з останніх сил стискала спинку крісла, намагаючсиь не впасти, хоча впасти і забутися було б непогано, бо кільця вже розтають в рожевому тумані, вона вся стає туманом, через який майже не чути нікого, лише поголос, луна, відзвук чужих переляканих голосів. А їй вже було не страшно, щойно вона усвідомила, що це смерть, її покинув страх і впали кільця і вона пірнула в туман, що простелився над плесом, перечуваючи втіху від доторку шовкової літеплої води.
Коментарі
Дописати коментар