Зараз все по-іншому... Я перестала довіряти і йому, і собі. Йому я більше не довіряю, бо після того, як всього один раз подивишся на людину і подумаєш "Я тебе зовсім не знаю. Чи ти та людина, з якою я прожила три роки разом?", безболісного повернення назад не існує. І тому ти вже не можеш довіряти собі - бо як можна вірити своїм органам почуттів, своєму розуму і здоровому глузду, після того, як виявиться, що ти живеш (жила?) не з тою людиною, яку начебто знала, а з якоюсь новою, майже незнайомою тобі людиною, яка якимось дивом виглядає так само як твій чоловік. Іноді май "справжній" чоловік пробивається назовні, коли жартує чи коли в гарному настрої щось наспівує. І тоді серце шалено стрибає від радості впізнання, калатає, б'ється в ребра, готове співати на увесь світ про те, що він - повернувся! "Але ж ні, - кажу я йому тихо, - ось просто зачекай вечора".
Ввечері він півнем ходить по кімнаті, час від часу набираючи щось на телефоні, відправляючи комусь повідомлення, іноді питаючи мене, чи йому краще в синій чи червоній сорочці і яке взуття пасує до цієї сорочки краще. Я йому відповідаю, дивуючись сама собі - чи то своїй надії на те, що "мій" колись повернеться, чи глузуючи із своєї здатності пристосовуватися до всього, чи зневажаючи свій страх залишитися без нього, без жодного із них, навіть без того, який мене більше не любить. Він десь проводить свій вечір без мене, а я, втомившись чекати і переживати, чи він з друзями, чи з коханкою, занурююсь у віртуальний світ і бʼю мобів та обрежно спілкуюся із "одгопартійцями". Коли він нарешті приходить, далеко запівніч, в гарному настрої, і веде себе так, наче все гаразд, наче між нами не було розриву, я розриваюся між полегшенням (нарешті він повернувся) і злістю (міг би попередити, що буде так пізно... де його носило...). Мене часто розриває. Іноді я впевнена, що божеволію. Я не знаю, чого я хочу - ні від нього, ні від себе. Я втомилася не довіряти, втомилася сумніватися. Сумніви точать мене, як шашіль старі меблі, і я скоро розсиплюся в порох від найменшого струсу чи навіть легкого постукування. Я навіть цього хочу - якогось кінця, якогось завершення, припинення сумнівів і божевілля. Стати порохом і розвіятися вітром.
Ввечері він півнем ходить по кімнаті, час від часу набираючи щось на телефоні, відправляючи комусь повідомлення, іноді питаючи мене, чи йому краще в синій чи червоній сорочці і яке взуття пасує до цієї сорочки краще. Я йому відповідаю, дивуючись сама собі - чи то своїй надії на те, що "мій" колись повернеться, чи глузуючи із своєї здатності пристосовуватися до всього, чи зневажаючи свій страх залишитися без нього, без жодного із них, навіть без того, який мене більше не любить. Він десь проводить свій вечір без мене, а я, втомившись чекати і переживати, чи він з друзями, чи з коханкою, занурююсь у віртуальний світ і бʼю мобів та обрежно спілкуюся із "одгопартійцями". Коли він нарешті приходить, далеко запівніч, в гарному настрої, і веде себе так, наче все гаразд, наче між нами не було розриву, я розриваюся між полегшенням (нарешті він повернувся) і злістю (міг би попередити, що буде так пізно... де його носило...). Мене часто розриває. Іноді я впевнена, що божеволію. Я не знаю, чого я хочу - ні від нього, ні від себе. Я втомилася не довіряти, втомилася сумніватися. Сумніви точать мене, як шашіль старі меблі, і я скоро розсиплюся в порох від найменшого струсу чи навіть легкого постукування. Я навіть цього хочу - якогось кінця, якогось завершення, припинення сумнівів і божевілля. Стати порохом і розвіятися вітром.
Коментарі
Дописати коментар