Циганку довелося шукати довго. Я питала її сородичів на базарах, чи не знають вони такої і де її можна знайти. Всі вони цікавилися, навіщо вона мені потрібна і кожен недовірливо дивився скоса, коли я казала, що шукаю її для взаємовигідної угоди. Чи то була циганська солідарність, чи просте небажання допомогти ґаджо, але жоден із них навіть не висловив припущення, де її можна було б шукати.
Я вже починала впадати у відчай, коли випадково зустріла її у своєму ж місті на вулиці серед білого дня. Вона йшла з хлопчиком та дівчинкою по боках, і щось їм серйозно розповідала. Вона йшла назустріч, але на протилежному боці вулиці, і я боялася, що якщо не наздожену її вчасно, то знову загублю і до своєї смерті більше не знайду. Я навіть не могла до неї крикнути, щоб зупинити її, бо не знала її імені. Я знала, що виглядаю як ідіотка, коли гукнула "Гей!" в її напрямку і кинулася перебігати дорогу. Я так боялася випустити її з поля зору, що не помітила машину, яка раптом з’явилася в бічному полі зору і яка ледь мене не збила. Синя автівка різко загальмувала, крутнулася вбік і чудом мене об'їхала збоку. Я, здається, чула матюкання водія. Ось сама через такі випадки вона й була мені потрібна.
Я стояла перед нею, перелякана (і автівкою, і розмовою, що мусила відбутися) і спітніла. Вона дивилася на мене, нічого не виражаючи своїм темним, досить гарним для її віку обличчям, і тримала долоні на плечах дітлахів. Я навіть не була впевнена, що вона мене пам’ятає. Ми для неї - як покупці в магазині. Я, припустімо, не пам’ятаю усіх, хто купував у нас штори рік тому. Але вона врешті кивнула головою і рушила далі. Я сприйняла цей кивок як дозвіл йти з нею - а що мені ще залишалося. Я не знала, як почати, тому почала з головного:
- Я вас довго шукала. Щоб ви зняли з мене ваше прокляття.
- Я знаю.
Я продовжувала йти за нею, не знаючи, що сказати. Вона нічого не згадала про своє прокляття. Зніме чи ні? Чому вона мовчить? Чого вона хоче?
- Заждіть, - попросила я, зупиняючись. Вона теж стала, хоч здавалася чи роздратованою, чи втомленою. Я дивилася їй в очі і намагалася, щоб мій голос звучав якомога серйозніше і щиріше. - Я вибачаюсь за те, що сказала вам тоді. Мені дуже шкода, що я вас образила. Чесно. Я благаю, зніміть із мене це закляття. Я хочу жити. Мені тільки 22. Це надто серйозне покарання за таку провинність. Прошу вас, - благала я, бачучи, як напружилося її суворе обличчя при моїх останніх словах. - Ви ж не хочете брати на себе такий гріх, якщо я загину. Просто скажіть, чого ви хочете, я все зроблю.
Було майже нестерпно стояти під її тонким як бритва поглядом. Під серпневим сонцем я обливалася холодним потом. Здавалося, вона зачарувала мене отак скам'яніти навічно. Але ось її вії здригнулися, вона посміхнулася і я нарешті видихнула.
- Нехай Ганна йде за мною. - це ж треба, вона досі пам'ятала моє ім'я. - тільки мовчки.
Я йшла за нею і її дітьми (якщо то були її діти) і проклинала той день майже рік тому, коли зустріла її. Я вже не знала, кого проклинати більше: її, з її циганськими "штучками", які я тоді вважала обманом і шахрайством, чи себе - за свою безпечність, довгий язик і необережність. Я навіть толком не пам’ятаю, що саме їй наговорила, коли вона наблизилася до мене зі своїм стандартним набором. Я до цього колись мала нещастя "поговорити" з циганкою, що коштувало мені всіх грошей, які на той час були в гаманці і всіх прикрас, які були на мені. Тож я , мабуть, не стримувалася. Коли на цю циганку вивалила всю образу за колись завдану мені шкоду. Пам’ятаю, що назвала її шахрайкою і дурисвіткою. Що ще я їй казала - як в тумані. Але я точно пам’ятаю момент, коли вона мене прокляла - її фраза спинила мене, як коня перед прірвою, я фізично відчула мурашки на спині і мою голову наче хто вмочив у холодну воду. Я не пам’ятала, як ми розійшлися, але з того дня я знала, що жити мені лишилося не більше року. "За цей рік не своєю смертю ти помреш" - її вирок, її прокляття досі чітко звучали в моїй пам’яті, наче вона їх ось щойно вимовила.
Я знаю, що це могло бути навіювання. Простий трюк. Мені так Настя і сказала. І психолог (так, я навіть до психолога ходила!) Але в моєму житті почали раз за разом траплятися "моменти", які могли б стати для мене вирішальними і остаточними. Як оцей, із машиною. І якщо досі мені вдавалося уникнути смерті, то через 4 дні спливає річний термін і я знала, що жити мені лишилося не більше цього відрізку. Настя радила дочекатися і переконатися, що то була просто збіг. "Уявляєш, якою ти будеш щасливою 27 числа? Рік пройшов, а ти - жива. І ціле життя попереду". Але я не хотіла ризикувати. Точніше, я не могла. Бо Настюха, хоч я її й люблю, не вірила в такі речі і не допускала, що прокляття може бути реальним. А я знала, що воно таким і є. Тому я полювала за цією циганкою і тому готова заплатити їй, скільки вона скаже, аби вона зняла закляття.
- Сідай тут, поруч, - каже вона і вказує на лаву. Ми в міському сквері. - Це закляття важно знімається. Дорого тобі коштуватиме.
Я чекала цих слів. Але я вже більш як півроку складаю зарплату. Ще й взяла в борг грошей, на всякий випадок. Я голова до цієї розмови. Біс із ним.
Я киваю, погоджуючись.
- Скільки? - дивлюсь на неї серйозно, без іронії і натяку на образу.
Вона заперечно киває головою, майже з сумом. Дивиться на дітей, що граються поруч, ганяючись одне за одним.
- Гроші не допоможуть. Але ціна велика. Від цього закляття тільки один засіб. І навіть він … нечесний. Бо ти все одно прийдеш згодом - через рік чи через п'ять і проситимеш повернути закляття.
Я очуміло дивилася на неї. Про що вона? Циганка говорить про обман. Циганка не просить грошей. З якого дива я поверталася і просила б повернути прокляття?
Мабуть щось із моїх сумнівів скептицизму відбилося на обличчі, бо вона раптом простягнула руку і поклала зверху на мою долоню. Я ледь втрималася, щоб не відсмикнути руку. Але, здається, її жест задумувався, щоб заспокоїти чи втішити мене.
- Ти мене тоді вельми засмутила і розізлила. Дуже. А ще я тоді була втратила дитину. Може тому й зірвалася на тобі. Не варто було так робити. Але я зробила, і тепер те - на мені і на моїх дітях. Те прокляття - старовинне, ще бабине прокляття і я до того його ніколи не промовляла. Ніколи, повір. Я й сама не знала, що воно подіє. Але коли слова взяв вітер і небо, я відчула їх силу і сама злякалася. Я потім намагалася знайти спосіб відпросити його. Баба моя померла, але мати казала, що від того прокляття було лише одне зняття. Вона його не знала. Я шукала людей, які знали, і знайшла. Я знаю тепер. Але те зняття - не порятунок. То ще одне закляття. І я не знаю, котре з них гірше. Я тобі скажу, а ти вирішиш. Але перед тим, прошу, пробач стару і дурну жінку за слова, сказані в гніві, які принесли тобі нещастя. Прощаєш?
Мені хотілося скоріше сказати "Так", щоб скоріше довідатись про зняття, але раптом я подумала, що може моє так дасть їй ще якусь силу чи дозвіл позбиткуватися наді мною. Вона здавалася розкаяною, але я боялася їй довіряти. Тому я мовчала, а вона, вбираючи моє мовчання і наче важчаючи від нього, кивнула.
- Ось таке зняття від закляття "смерті на п'ятах". Якщо я його здійсню, ти більше не помреш від несподіваної чи наглої смерті, але … ти не зможеш нікого і нічого полюбити. Ні людину, ні кішку, ні справу. Твоє серце захолоне і ти будеш байдужа до всього. Твої батьки чутимуть твої слова, але не відчують, що ти дбаєш про них. Якщо тебе хтось покохає, ти розіб'єш йому серце. Якщо ти станеш матір'ю - твоя дитина не знатиме материнської любові і ласки. Ніщо тобі буде не миле. Тобі спротивиться цей світ. Ти станеш як бовван, здоровий і сильний, але бездушний. - вона здригнула плечима, наче від голоду. - Ти можеш вважати, що я тебе просто лякаю. Але … я б хотіла просто тебе лякати. Це закляття … ним у нас майже ніколи не користуються тільки на замовлення клієнта, і, як я казала, майже завжди клієнт просить все повернути. Так що… як скажеш, так і буде, Ганно.
Я сиділа, наче придушена гнітом, і не могла дихати. Я хотіла жити. Але те, що вона мені розказала… це був жах. Тихий, спокійний жах. Якщо не любити, то нереально й відчувати щось по-справжньому. Як же я житиму, така порожня? Але я житиму. Якщо я відмовлюся зараз, то сьогодні чи через 4 дні помру, і не матиму шансу щось виправити, щось спробувати. У мене не буде ніякого вибору, навіть того паскудного, що є зараз.
Її темне обличчя мерехтіло перед моїми очима. Я закрила очі і сльози потекли по щоках. Я спитала в неї:
- Це… цю смерть відтягнути чи послабити якось не можна?
Вона похитала головою.
- Якщо я надумаю, згодом, відновити закляття "смерті на п'ятах", в мене буде 4 дні чи рік?
Її голова як поплавок сіпнулася вгору, наче вона ніколи не задумувалася над цим питанням. Вона посміхнулася.
- Оскільки я його накладаю заново, то виходить, що ще рік. Але ж пам’ятай, що рік - то максимум. Це тобі ще пощастило, що ти майже рік уникала смерті. Обміняємося телефонами, подзвониш, як надумаєш.
- Скільки мені коштуватиме накладання закляття вдруге?
Циганка хитро примружилася.
- Якщо простиш мене, то тобі - безкоштовно. Так.
- Скільки разів їх можна накладати зверху одне одного?
Її очі розкрилися настільки, що я навколо зіниці побачила білок. Раптом вона розсміялася, і я побачила низку рівних, білих зубів. В неї була приємна посмішка.
- Ніхто мені не забороняє накладати їх, скільки я схочу, окрім моєї совісті.
- Тоді пропоную угоду: я прощаю тобі кривду, завдану мені, а ти обіцяєш продовжувати моє життя в такий химерний спосіб. Оце так життя буде. По руках? - я простягнула долоню.
- По руках, - вона взяла мою долоню, посміхаючись. Проте на мить її посмішка зникла. - Але що буде, коли я помру?
Коментарі
Дописати коментар