Їхні зустрічі майже ніколи не затягувалися на довше, ніж півгодини. Тому дорога до метро, коли він проводив її станції і дивився, як її вагон з нею всередині зсувається вбік і зникає, була єдиною нагодою побути разом, поговорити про щось важливе чи неважливе. Ті 7-10 хвилин були найщасливішими в їх житті, хоч кожен із них знав, що щось мусить змінитися, і не обов'язково на краще. Тому вони з жадібністю пили ці хвилини, насолоджувалися своїми розмовами, кожен намагаючись запам'ятати, що сказав інший, щоб потім, по дорозі додому і перед сном "програвати" згадку і посміхатися. Коли поїзд наближався до платформи, злегка притискаючи людей повітрям з тунелю, і весь натовп сунув ближче до жовтої лінії, щоб швидше потрапити всередину і зайняти сидяче чи хоча б більш зручне місце, вони стояли біля колони і цілувалися "до побачення" (кожен із них уникав думати про цей момент як прощальний поцілунок, бо "прощай" звучало так остаточно і незворотньо). Це був не такий поцілунок, якими вони обмінювалися в його кімнаті - в ньому було менше пристрасті, проте більше тепла, надії, суму і солодкого щему, який залишав слід у грудях вже й після того, як їх губи розділяла відстань. Їм було байдуже до поглядів пасажирів, іноді навіть невдоволеного бурчання, або й навпаки - підбадьорливих вигуків, вони, переважно, їх навіть не чули. Ще мить - і він дивиться в її очі, а вона - в його, потім синхронно ствердно кліпають замість прощання чи навіть кивання і вона прямує до дверей, що ще мить - і зачиняться.
У вагоні вже повно людей, тож вона стоїть скраю, і коли двері зачиняються, він бачить за прорізами в вагонних дверях її обличчя. Іноді вона дивиться на нього, іноді - ні. Сьогодні вона дивиться собі під ноги, і лише коли вагон наближається до кінця платформи, вона кидає на нього короткий погляд. Він теж дивиться на неї, як завжди. Вона знає, що тоді, коли він перестане проводжати її поглядом до останньої миті, вона більше до нього не прийде.
Коментарі
Дописати коментар