Я вважала себе досить розумною, щоб справитися із написанням дисертації. Якщо деякі із моїх однокурсників могли написати дисертацію (а про їх інтелект я не була високої думки, бо знала, бачила, роботу їх інтелекту на заняттях), то і я б мала написати. Так я собі казала. Але дисертація не писалася.
Зараз я пояснюю собі мою невдачу кількома факторами.
Перший - це покладання лише на інтелект, а не на дисципліну. Якщо я достатньо розумна, то я її напишу. Так? Ні. Я досі вважаю себе достатньо розумною, щоб написати дисертацію (хоч ця поразка сильно похитнула мою впевненість у собі). Одного інтелекту недостатньо, навіть якщо ти - геній.
Друга і невідривно пов'язана із першою - це відсутність напрацьованої звички писати щодня чи хоча б регулярно. Якщо не сідати щодня за файл із дисертацією і не викладати свої думки, ідеї, проблеми та суперечності на папір, якщо не пробувати писати нехай не зв'язаними абзацами, але хоч щось стосовно дисертації, то воно нізвідки не візьметься. Його не просто ніхто не напише - у тебе не з'явиться тих ідей, які з'являються лише тоді, коли ти вже занурився в творчий процес і працюєш. Муза приходить лише тоді, коли рукава закачані і руки в чорнилі, образно кажучи. Поки не сидітимеш за столом і не почнеш писати, ніякого прогресу не буде.
Третє: науково-дослідна робота (research) не враховується. Так, читати джерела необхідно, щоб орієнтуватися у своїй сфері. Але не можна читати статті і праці інших науковців замість того, щоб писати свою працю. Читання джерел лише створює ілюзію роботи над дисертацією. Читання джерел і їх аналіз треба було залишати на потім, робити це ввечері. Ранком же, поки голова свіжа, варто було повністю приділяти свою увагу розробці і викладенню своїх гіпотез, теорій, просто думкам і внутрішньому діалогу із собою на тему, про яку я писала. Я цього не робила. Я думала про свою тему, про свою дисертацію. Іноді я її обговорювала. Але це не враховується. То була не справжня робота, то була гра/прикидання в написання дисертації. Варто було обмежити свій час роботи із джерелами, або їх обсяг. Вони ніколи не закінчуються, завжди знайдеться хтось, хто напише щось нове і свіже на вашу тему. І з цими новинками треба ознайомлюватися. Але не за рахунок часу, який мав бути проведений за письмовим столом/ноутбуком. Треба було в певні моменти казати собі: “Стоп! Що я роблю? Читати може кожен. Починай писати, Таню!” Я цього не робила. Я дисертацію не написала, хоч і маю кілька шматків, які б могли до неї увійти.
Одна із проблем - це те, що іноді у мене виходило написати щось дуже швидко. Коли треба було терміново подати статтю, я могла її написати за 2-3 дні. І ці маленькі кроки давали мені фальшиву впевненість в тому, що не все втрачено, що я здатна. Вони створювали і підтримували ілюзію, що я впораюся (не маючи звички писати і читаючи надто багато замість писання надто багато). При написанні дисертації так само важливо себе не переоцінювати, як і недооцінювати. Коли себе недооцінюєш, то втрачається бажання щось робити, опускаються руки і поразка майже гарантована. Коли є переоцінюєш себе, переоцінюєш роль інтелекту і недооцінюєш роль дисципліни (”пóпи”, як казав один знайомий), то раніше чи пізніше зіткнешся із проблемою “Вже (осінь, зустріч із науковим керівником, кінець семестру), а в мене ще нічого нема”.
Десь так. Можливо, є інші причини моєї невдачі. Може я дійсно недостатньо розумна, чи мені долею не суджено було написати дисертацію. Я можу спихати все на не зовсім успішно сформульовану тему. На багато чого. Але думаю, що саме ті три причини лежали в основі моєї поразки.
10 вересня 2015 р. 9:44:54
Коментарі
Дописати коментар