Звук був таким прекрасним, що у неї защеміло в грудях, замлоїлося в животі і на очах виступили сльози. Їй не вірилось, що людина може так співати, що з людського горла можуть злітати такі божественні, неземні звуки. Мимоволі її руки піднялися і затулили долонями нижню частину обличчя разом із ротом. Вона не помітила як почала легенько розхитуватися під хвилі незвичної мелодії, що заполонила її, заповнила її світ ущерть. Не існувало нічого, окрім цівки звуку, яка давала їй бажання дихати і захоплюватися.
Співачка була жінка нестара, але невизначеного віку, бо мала пасма сивого волосся, зморшки і шрам, що перерізав білою ниткою висок і вилицю в майже діставав до крила носа. Але голос її був молодий, навіть юний, і зовсім їй не пасував. Поруч із нею стояв дебелий молодик, який зосереджено оглядав натовп заворожених слухачів. Здавалося, на нього не діють чари співачки. Аж поки Житка не помітила доріжки від сліз, що майже непомітно скочувалися по його обличчю.
“Я знаю, що це чари,і що вони на мене діють, але я навіть не хочу їх позбавлятися. Я просто хочу, щоб це продовжувалося вічно”. Але виступ закінчився так само несподівано як і почався, без оголошення і без передбачливих фінальних ноток. Здавалося, що в досконалому інструменті порвалася струна. Раптова тиша придушила усіх на площі. Люди стояли із напіввідкритими ротами, озираючись на таких самих як і вони, і не вірили тому, що з ними щойно відбулося. Кожен погляд наче промовляв: “Ви таке бачили? Як таке могло бути?” Але замість питань дехто мовчки піднімав руки і почав плескати в долоні. Через мить уся площа гриміла аплодисментами. Співачка поспішно схилилася у реверансі, з посмішкою, що не торкала її очей торкнулася правою рукою серця у жесті вдячності і легко, як дівчина, збігла зі сцени поміж кибиток, у яких приїхала трупа.
“Давно я такого не бачила. Точніше, не чула. А ще точніше - ніколи.” - Житка не помітила, як сказала це вголос. Старий, що проходив поруч, лише посміхнувся і кивнув. Їй не хотілося покидати площу, але вона бачила, що трупа вже майже зібралася в дорогу і продовження не буде. Кілька кибиток вже попрямували до воріт. Люди сунули повз неї, штовхаючи її плечима і ліктями. Вона влилася в потік, ще не знаючи, куди їй треба. Вже за рогом вона отямилася і поспішила в таверну (шинок) за своїми речами. Пора звідси звалювати.
Шинкарю вона кивнула підійти і попередила, що забирає свої речі і на дорогу візьме з собою щось перекусити. Він мовчки кивнув. Нагорі її вже чекала торба із нечисленними пожитками - без чого не обійдешся в дорозі. Ще раз окинувши кімнату оком - чи бува чогось не забула, вона підхопила і ловко накинула важку торбу на плече. Залишилося розплатитися із шинкарем і - бувай Рока. Вона автоматично поплескала себе збоку, і раптом похолола. Під рукою, де вона прикривала своїм величезним каптуром свого гаманця, було занадто легко. Шкіряна мотузка, яким вона прив'язувала гаман до свого одягу, була акуратно підрізана. Вся виручка за її останню роботу залишилася в чиїхось смілих руках. І вона здогадувалася, в чиїх. Увесь виступ, вся ця магія були лише задля відвертання уваги від малих циганчат, які вміло збирали щедрий урожай гаманців міщан. Житка відчула одночасно і захоплення, і досаду. Це ж треба, такий дар, така магія (чи не єдина, яку вона бачила власними очима чи вухами) - і лише на службі малих злодюжок. Заробіток і втрата були немалими, але вона сама винна, що не сховала гаман надійніше. Добре, що вона мала запас. В торбі, яку вона закинула на плече, був потайний відсік, замаскований під латку. Вона смикнула за потрібну нитку, потягнула за шнурок і витягла вузький шкіряний циліндр товщиною з її мізинець. Вона вміло його розв'язала і обережно викотила звідти один камінчик. Він блищав на долоні зеленою росинкою. “Забагато, як для шинкаря, але я не маю часу цим займатися”, зітхнула Житка, вправно засмикнувши назад тоненьку цівочку із дорогоцінними камінцями. Ще одна схованка була ближче до її інтимних місць, але там була лише одна монета. Монета, яку дала їй мама. Останнє, що в неї залишилося від батьків. Вона механічно потягнулася до пояса, звідки, від пояса вгору через плече і далі по спині під її сорочкою тягнувся інший тонкий ремінець. Під грудьми зліва, де серце, вона ховала срібного центара, але зараз його там не було! В неї з-під ніг наче вибили підлогу. На мить вона перестала дихати і раптом вона підхопилася, збігла вниз перескакуючи через кілька сходів, кинула шинкарю смарагда і вихопила з його рук пакунок із наїдком, не прощаючись вибігла надвір і кинулась наздоганяти мандрівний табір, який покидав чи вже покинув місто.
Коментарі
Дописати коментар